Свято-Вознесенський кафедральний собор, м. Ізюма – Історія

Ізюмська фортеця була однією з найпотужніших фортифікаційних споруд краю того часу, особливо якщо враховувати, що територія Ізюму та його округи (завдяки унікальній природній височині) дозволяли контролювати величезну площу та природні броди на Сіверському Донці.

Займаючись ратною справою, засновники міста не забували про духовність та віру. Практично одночасно з будівництвом фортеці та міста козаки у 1684 році збудували кам’яний Преображенський собор, який зберігся і донині, а також дерев’яну церкву в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці. (Храм зруйнований у 1941 році).

1685 року Ізюм стає одним із п’яти полкових міст Слобожанщини — центром Ізюмського слобідського козачого полку, якому підпорядковувалося 13 прилеглих містечок та слобід. Перетворення Ізюму на полковий центр сприяло подальшому розвитку міста. Він помітно виріс і на початку XVIII століття був одним із найбільш густонаселених міст Слобідської України. (У 1732 р. при п’яти церквах м. Ізюма значилося 368 дворів і 1591 душа чоловічої статі …») – Харківська збірка: Літературно-науковий додаток до Харківського календаря на 1893» Харків, 1892, – с. 359-361). Навколо фортеці почали з’являтись приміські слободи, які називалися форштами (форштадтами). Так з’явилися Піски, Попівка, Гончарівка та інші слободи, які злилися з містом, але як його райони зберегли свої назви до наших днів.

Подальшому розвитку міста значною мірою сприяло його вдале розташування поблизу торгових шляхів. Розвивалися землеробство, бортництво. Вирощувалися практично всі культури, типові для цієї смуги, велика увага приділялася садівництву та городництву. Козаки на власні кошти містили школи, богадільні.

Чимало славних сторінок в історію нашої Вітчизни вписали козаки Ізюмського слобідського козачого полку. Ізюмський полк як охороняв край від набігів татар, а й брав участь у різних боях і походах російської армії.

У 1696 році полк був учасником Азовського походу, на згадку про який (і участь ізюмчан у захопленні Азова) командувач однієї з груп військ Я. Ф. Долгорукий передав на зберігання місту захоплені в боях трофеї — турецькі військові регалії. Брав Ізюмський полк участь і в ряді битв Північної війни, особливо відзначившись у бою під Ерестфером у 1701 році, де російська армія, очолювана Б. П. Шереметьєвим, розгромила війська Шліппеннбаха. Відзначилися ізюмчани і в закордонних походах російської армії до Персії та Польщі.

У 1765 році відповідно до царського маніфесту було ліквідовано слобідські полки, і Ізюмський слобідський козачий полк був реорганізований у регулярний гусарський, який продовжив славні бойові традиції. Ізюмські гусари брали участь практично у всіх найважливіших військових кампаніях ХІХ століття, про що свідчать нагороди:

• війна з Францією 1806-1807 р. р. – 17 Георгіївських труб для полкового оркестру з написом – “Ізюмському полку за виявлену хоробрість в 1807 проти французів”;
• Вітчизняна війна 1812 р. – Георгіївський штандарт з написом “За відмінність при розгромі та вигнанні ворога за межі Росії в 1812 р.” (зберігається у музеї Бородінської битви), знаки та головні убори з написом «За відзнаку»;
• війна з Туреччиною 1828-1829 р.р. – чинам полку бронзові медалі на Георгіївських стрічках;
• Кримська війна та російсько-турецька війна 1877–1878 гг. – рядовим чинам – бронзові медалі, а офіцерам – шнури на угорках гвардійського зразка.

До того ж два ескадрони гусар стали основою для створення 2-го лейб-гвардії уланського полку, адже відомо, що у всі часи в гвардію брали найбільш гідних. У час в Ізюмському полку служили такі відомі нашої історії особистості, як М. Б. Барклай-де – Толлі, Л. Л. Беннінгсен, І. С. Дорохів. У 1882 році, як і всі гусарські полки, Ізюмський був перейменований на драгунський (37-й). 1907 року знову став 11-м гусарським. А 1912 року у сторічний ювілей Вітчизняної війни 1812 року Ізюмському полку було присвоєно ім’я генерала Дорохова.

Після утворення у 1835 році Харківської губернії Ізюм став центром повіту. Ведення сільського господарства, як і раніше, залишалося основним заняттям населення. Починають розвиватися ремісничі промисли: ковальське, швейне та шкіряне виробництва, виготовлення полотна та одягу. Особливо славилися вироби гончарів. Наприкінці XVII століття Ізюмі з’являються перші підприємства мануфактурного типу.

«Харківські губернські відомості» у 1882 році писали: «Взагалі Ізюм видається з низки повітових міст Харківської губернії і після Сум посідає перше місце».

З історією Ізюмщини пов’язані імена багатьох визначних громадських діячів. До них можна віднести просвітителя-демократа, першого директора Царськосельського ліцею В. Ф. Малиновського. Перебуваючи на державній службі в Москві, Санкт-Петербурзі та за кордоном, він часто відвідував свій маєток під Ізюмом. Старший син Малиновського, Іван, був вихованцем ліцею та другом А. С. Пушкіна. Саме з родиною Малиновських, яка мешкає на Ізюмщині, було пов’язано багато учасників декабристського руху. Сестра І. Малиновського, Ганна Василівна, вийшла заміж за А. Є. Розена, учасника повстання на Сенатській площі. Після сибірського заслання сім’я повернулася у свій будинок на хутір Вікніно під Ізюмом. Тут А. Є. Розен займався громадською діяльністю: заснував селянський банк, вчителював у створеній ним сільській школі, був обраний присяжним засідателем окружного суду, шість років служив світовим посередником у повіті.

Друга сестра, Марія Василівна, була одружена з В. Д. Вольховським. Сім’ї декабристів прожили на Ізюмщині багато років. На жаль, їхні будинки та особисті речі не збереглися, і вже у наш час у селі Кам’янка та в урочищі Вікніно встановлені пам’ятні знаки.

Неповторні та мальовничі місця Ізюмщини – чарівна природа, річки, озера, ліси – завжди були джерелом натхнення для художників, письменників та поетів.

Ізюм — батьківщина талановитого українського художника С. І. Васильковського, автора більш як трьох з половиною тисяч полотен. Дипломна робота С. І. Васильковського, за яку він отримав звання художника першого ступеня і був удостоєний Великої золотої медалі та права на чотирирічне закордонне відрядження, називалася «По Дінцю». Разом із художником М. С. Самокишем та істориком Д. І. Яворницьким С. І. Васильковський створив унікальний альбом «З української старовини».

З Ізюмщиною пов’язане ім’я відомого поета-романтика М. М. Петренко. Серед кращих творів поета можна назвати вірші «Вечір», «Вечірній дзвін» та ін. Найбільш відомий твір М. М. Петренка «Недоля» («Дивлюся я на небо та й думку гадаю…») практично став народною піснею.

Наш край — батьківщина поетів, батька та сина Олександрових, письменниці Н. С. Соханської (відомішої в літературі як Кохановська). На Ізюмщині (с. Данилівка) пройшли дитячі роки письменника-романіста Г. П. Данилевського, автора відомих історичних романів та повістей «Мирович», «Спалена Москва» та ін; народної артистки УРСР О. І. Борисоглібської, а також професора, народної артистки РРФСР Є.І. Тімі.

Історія ХХ століття – особлива сторінка в історії нашого народу. Людство не знає аналогів того, щоб на такий порівняно невеликий відрізок часу випало стільки соціальних катаклізмів, воєн і втрат.

При соборі діє дитяча недільна школа.

Свято-Вознесенський собор відомий далеко за межами Ізюмщини завдяки тому, що тут зберігається одна з найзнаменитіших і найшанованіших святинь Східної України — чудотворна ікона Піщанської Божої Матері.

Храм збудовано та освячено у 1826 році. Він зведений замість попереднього, що знаходився на вулиці Замостянській на лівому березі Сіверського Донця і внаслідок частих розливів річки почав руйнуватися. Саме в цьому старому храмі з’явилася 1754 року Білгородському єпископу — святителю Йосафу (Йосипу Горленку) ікона Божої Матері Піщанської:

Образ Божої Матері, званий Піщанський, був явлений великому російському святителю Йоасафу, єпископу Білгородському.

У рік своєї блаженної кончини (1754) святитель Йоасаф об’їжджав єпархію, і напередодні виїзду з Білгорода йому був сон: ніби він оглядав церкви і в одній з них у притворі на купі сміття побачив ікону Богоматері з немовлям зі світлим сяйвом; і пролунав голос: Дивись, що зробили з Моїм лицем служителі цього храму. Образ Мій, призначений для країни цим джерелом благодаті, а вони кинули його в сміття. Після прибуття до м. Ізюм Харківської губернії, єпископ відвідав Вознесенську церкву і з подивом виявив у ній ікону, побачену уві сні. Ікона була в недбалості і служила в притворі перегородкою, за яку зсипали вугілля для кадила. За наказом святителя ікона була поміщена у великий кіот і поставлена ​​в належне місце. Більше трьох днів прожив святитель Йоасаф в Ізюмі, і щодня вранці та ввечері приходив він до Вознесенської церкви і молився перед образом Божої Матері».

У 1792 році Вознесенська церква була перенесена з Замостя до більш високої місцевості на Піски, куди і була відправлена ​​ікона, яка приваблювала все більше і більше шанування і благоговіння прихожан та навколишніх мешканців. Надалі і XIX, і XX століття були ознаменовані допомогою та багатьма чудесними зціленнями, що відбуваються біля чудотворного образу Піщанської Божої Матері.

Ось уже понад двісті п’ятдесят років до ікони з хворобами, з горем, зі сльозами та розпачом приходять люди. І як у минулі часи вона допомагала вистояти у битвах, так і сьогодні допомагає людям впоратися з бідою.

Стараннями пам’ятного митрофорного протоієрея Йосипа Романчака з 1983 по 2008 рік Свято-Вознесенський храм був повністю обновлений.

У 2005 році було позолочено куполи, у 2006 – 2007 роках було розписано весь храм, замінено іконостаси, а також кіоти у всьому храмі. Завдяки старанням отця Йосипа при храмі відкрито готель для паломників, облаштовано джерело.

4 листопада 2007 р., напередодні великого свята для всіх православних християн Казанської ікони Божої Матері, на дзвіниці Свято-Вознесенського кафедрального собору відбулося встановлення нового дзвону.

Дзвін був виготовлений з ініціативи отця Йосипа, настоятеля храму на Донецькому металургійному комбінаті. Вага нового дзвону 3,7 тонни, завдяки спеціальній технології, дзвін має особливе звучання. Перевезення та монтаж дзвону здійснили фахівці Ізюмського казенного приладобудівного заводу.

8 травня 2012 р. шляхом виділення зі складу Харківської єпархії було утворено Ізюмську єпархію. Свято-Вознесенський собор став головним кафедральним собором правлячого архієрея – архієпископа Єлисея (Іванова), який нині є його настоятелем.