Ізюмський комбінат хлібопродуктів – Історія

У січні 1984 року постановою ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР було прийнято рішення про будівництво на кордоні трьох областей (Донецької, Харківської та Луганської) Ізюмського комбікормового заводу.

Майданчик під будівництво була обрана дуже вдало: передмістя Ізюма, поруч автомагістраль, залізниця.

На чолі споруджуваного підприємства стояв Григорій Іванович Ситник, досвідчений керівник.

Будівництво заводу було оголошено Всесоюзним будівництвом. Навесні 1987 року в Ізюм, на будівництво, приїжджає шестеро випускників Одеського інституту харчової промисловості ім. М. В. Ломоносова.

У комплексі з комбікормовим заводом було побудовано п’ять багатоповерхових будинків на 160 квартир, дитячий садок-ясла на 140 місць для дітей робітників заводу, а жителі навколишніх сіл, майбутні заводчани, змогли газифікувати свої будинки.

29 грудня 1987 року Державна комісія з оцінкою «добре» прийняла в експлуатацію один з кращих, найбільш сучасних не тільки в Україні, але і в Радянському Союзі, побудований на чехословацькому обладнанні завод. 

Продуктивність підприємства становила 20 тонн/год, ємність елеватора 23,6 тис.тонн. У 80-ті роки подібних заводів чеського проекту в Радянському Союзі було всього 16, з них 5 в Україні.

Завод почав виробництво комбікормів, і вже в 1988 році було вироблено 32,4 тисячі тонн комбікорму.

У 1989 році відбулася зміна керівництва заводу. Г. і. Ситник пішов на заслужений відпочинок. На пост директора підприємства була обрана Анна Олександрівна Склярова, яка працювала до цього головним бухгалтером. Після введення в дію комбікормового заводу до нього приєднали ще два підприємства: Ізюмське і закомельське хлібоприймальні підприємства, і з січня 1988 року завод був перейменований в Ізюмський Державний комбінат хлібопродуктів.

Крім виробництва комбікормів, ІГКХП займається заготівлею, зберіганням, переробкою зернових і олійних культур, реалізацією борошна і круп, калібруванням кукурудзи.

У 1991 році Україна набула незалежності, зароджувалася епоха нових, ринкових відносин. 

90-ті роки важкий час для комбінату. Птахофабрики закривалися, птицю ліквідували, купувати Комбікорми було нікому. Всі розрахунки проводилися бартером: грошей на заробітну плату катастрофічно не вистачало, нічим було оплачувати вартість сировини, енергоносіїв. Оскільки кількість замовників на комбікорми різко зменшилася, виробляли їх в обмеженій кількості, робочий процес тривав 2-3 дні на тиждень.

Науково-технічний прогрес вніс свої корективи у виробничий процес.

У 1993 році були придбані перші комп’ютери, почався поетапний перехід на автоматизовану систему управління технологічними процесами.

У 1994-1995 роках виникла велика проблема з реалізацією комбікормів, тому фахівцям підприємства довелося приймати неординарні технологічні та організаційні рішення.

У 1995 році виникла виробнича необхідність в монтажі і запуску лінії лущення плівчастих культур. Фахівцями підприємства довелося докласти максимум зусиль для пошуку замовників комбікормів.

Замовники продукції комбінату-Категорія особлива і ставлення до них особливе. Вони були свідками процесу виготовлення для кожного створювалися індивідуальні умови. Була введена давальницька схема. Знайшли споживачів, яких зацікавила продукція комбінату і з 1998 року підприємство поступово стало набирати виробництва комбікормів.

Але найголовнішим було трудовий колектив. І з цим керівництво заводу впоралося успішно. Прийняте рішення про розширення виробничої сфери дало можливість створити свиноферму на 1000 голів, орендувати в сусідній області птахофабрику на 45 тис.голів птиці, на двох з половиною тисячах гектарів землі вирощували ячмінь, пшеницю, кукурудзу, соняшник.

Ті, хто пережив ті нелегкі 90-ті, знають всьому цьому ціну. І колектив, відчуваючи турботу про себе, працював з повною самовіддачею. Роботи завжди виконувалися якісно і в поставлені терміни. Зробивши одного разу замовлення на виготовлення комбікорму, замовники, переконавшись в надійності партнера, знаходили в Ізюмському комбінаті хлібопродуктів свого постійного постачальника.

Це птахофабрики Івашківська, Шюботинська, Охочанська, Старовірівська, Правдинська, Курганська та інші.

Джерело: ИКХП