До революції, у місті Ізюмі була пожежна команда- Історія
Зі спогадів ізюмського краєзнавця В. М. Авілова.
До революції, та й у перші роки радянської влади, у місті Ізюмі була пожежна команда, що містилася у спеціально відведеному для неї приміщенні, на території двору міської управи.
У цьому ж приміщенні вона знаходилася і в наступні роки. Приміщення являло собою цегляний сарай на двох дверях, де, як видно, стояли бочки, пофарбовані в червоний колір, і дві машини-насоси. Тут же були стайні для коней та приміщення для чергових пожежників. На підвіконні було видно мідні каски. Над пожежним сараєм височіла каланча з круглими вікнами, майданчиком для чергового. Каланчу вінчав дах зі шпилем, на якому взимку піднімався прапор, який сповіщав, що «через сильний мороз заняття скасовуються».
Бачити на дзвіниці прапор – для багатьох було неприхованим задоволенням. На верхівці каланчі ходив черговий пожежник. У разі пожежі він дзвонив у дзвін, почувши який і виїжджала пожежна команда. Зазвичай черговий кричав своєму брандмейстеру, в якому напрямку треба їхати, де виявлено пожежу. Вже за радянської влади було встановлено телефонний зв’язок між каланчею та черговим.
Пожежна команда, деренчачи всіма гайками, стяжками, одним словом, усім тим, що може видавати тріск, дзвін, скрегіт та деренчання, виїжджала на першотравневі паради. А навколо – гарцював на верховому коні брандмейстер, озброєний наганом, у напіввоєнній формі. Шуму при виїзді пожежників було багато. Але чомусь вони зазвичай приїжджали або до кінця пожежі, або в розпал, коли кошти або не діяли через відсутність або нестачу води. Або псувався насос, або траплялося ще якесь лихо. У дореволюційний час на пожежу дзвонив дзвін у Миколаївській церкві або в соборі. Якщо пожежа була на Подвірках – дзвонили на цвинтар.
Якщо горіли Піски чи Гнидівка – дзвонили на Пісках. З тріском і брязкотом у будь-яку погоду вилітав з воріт пожежної команди обоз. Попереду на лінійці – брандмейстер. За ним – машина для качання води. І останніми – однокінні бочки, на яких сиділи їздові пожежники. На лінійці окремо везли пожежне майно: багри, сокири, лопати. Насоси везла зазвичай трійка коней. Мчали пожежні як озвірілі, і, звичайно ж, без будь-якої форми чи спецодягу. Її на той час не було. Пожежник їхав на пожежу у своєму щоденному одязі, в ситцевій сорочці, в закочених по коліна штанах. І часто чомусь босоніж.
Весь розрахунок будувався на численних добровольцях, які брали участь у гасінні пожежі. Зазвичай качали воду любителі, тому що штатні пожежники просто вибивалися з сил, особливо під час великої пожежі. Найчастіше горіли Подвірки та Піски. Рідше – циганські вулиці. І ще рідше були пожежі у самому місті. Іноді пожежа тривала три-чотири дні. У гасінні брали участь усі пожежні міської команди. Приїжджали навіть на допомогу з передмість – Пісок чи Гнидівки, де теж було по одному насосу, або по дві-три бочки.
Іноді власники коней возили воду для гасіння пожежі. А воду треба було брати або з Дінця, або з колодязів, озер, якщо вони опинялися поблизу. Воду наливали у бочки відрами. Поки проїдуть до Дінця і назад – мине півгодини часу, а іноді й більше. Гасити нічим – немає води. Насоси, що качають, кричать «давай води», а її немає. Горять будинки, горять цілі вулиці. Водовози їдуть дворами, городами. Та чи є час розбиратися з усім цим, коли від страшної спеки вже спалахнули будинки на протилежному боці вулиці. Стоять вдома, і раптом – біла стінка будинку починає жовтіти, а потім спалахує вогнем згарища. Дахи сусідніх будинків та стіни поливають водою, виносять речі. Чути крик, тріск падаючих колод та пожежі, і зливається з надривним дзвоном церковних дзвонів. Далеко видно полум’я, стовпи димів та нічні заграви.
Leave a Reply